Келія Сонця

 

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»

Фото Юрія Білака та Сусанни Карпенко 

Космач — село Косівського району Івано-Франківської області. За стислою географічною формулою — місцина з багатющою культурою, про яку можна написати не одну книгу. І пишуть чимало, однак краще все ж почути про Космач із перших вуст, розпитати людину, котра часто буває у нашій «гуцульській столиці», — керівника фольклорного гурту «Божичі» Іллю Фетісова.

— Коли ти вперше опинився в Космачі?

— 2002 року ми приїхали на запрошення відомого фольклориста, професора кафедри фольклору Рівненського гуманітарного університету Богдана Яремка. Богдан Іванович з 2000 року проводив у Космачі школу традиційного народного мистецтва імені Василя Могура. Могур — віртуозний скрипаль, його ім’я було широко знане в СРСР, навіть «Мелодія» випустила його платівку, крім того, він ще виплекав цілу плеяду музикантів. Ідея школи полягає в тому, щомолодь приїздить до Космача, її селять по хатах, а селяни навчають гостей різноманітних народних промислів, гри на музичних інструментах и народного співу. — Таке враження, що мова йде скоріше про ціле фольклорне містечко. — По-перше, це величезне село, є найбільшим в Україні, і, можливо, одним з найбільших у Європі: за територією 84 кв. км, 6000 мешканців, складається з 32-х присілків; один присілок — це поселення, обмежене річками — тобто від однієї річки до другої. Також Космач унікальний тим, що там збережено абсолютно всі гуцульські промисли, які тільки існують. Писанкарство, вишивка, ткацтво, килимарство, постолярство (виготовлення постолів), боднарство (вироби бочок усіляких розмірів), ліщиноплетіння (з розщеплених гілок ліщини плетуть кошики), кераміка, виготовлення народних строїв різноманітних, різьблення по дереву, це також клондайк і в плані музики. Ми були вражені тамтешнім багатством культури. Недарма Космач називають столицею Гуцульщини.

— С ким першим ви завели знайомство?

— 2002-го нас поселили в чоловіка, який виявився найзначнішим космацьким різьбярем, його звуть Юрій Семчук. Він своїми руками вирізав цілий іконостас греко-католицької церкви в Космачі, сам походить зі славетної родини різьбярів, його батько — сотник УПА, який за це був заарештований і відправлений у Сибір. На жаль, різьблення — дуже марудна робота, вона вимагає багато часу, і немає в Україні замовників на неї, тож Юрій Микитович переключився на столярку. Але він лишається геніальним майстром, який чекає на визнання. Ось у нього ми поселилися у літній кухні, і перший сеанс був в унікальної співачки Параски Багрійчук, на жаль, вже покійної. Вона стільки пісень знала — дивно, як всі вони вмістилися в її пам’яті, причому багато пісень молодшим космачанам вже невідомі. Там кожна співанка тривала не менше 15-ти хвилин. Ми декілька разів до неї приїжджали і її записували. А її син — Василь Багрійчук — дуже гарний скрипаль, має свою гуцульську капелу. — Місцина, в якій живуть такі люди, теж має бути гарною... — Інакше й бути не може, адже гори обступають Космач з усіх боків. Центр села наче на низині, на висоті близько 700 метрів, але звідти тягнуться будинки, залазять дуже високо в гори, є хати на висоті понад тисячу метрів. Параска Дмитрівна жила високо на горі, у присілку Медвежому, і коли ми видряпалися на той присілок, побачили запаморочливий краєвид. Тоді був лютий, але стояла по-весінньому тепла погода, ходили у футболках. Там ще й клімат унікальний. Довкола часто бувають буревії, негода, але завдяки горам погода в селі дуже сильно відрізняється, і навіть якщо навкруги хмари й дощі, там тепло, сонячно. Взагалі Космач — останнє село, за ним гори аж до Румунії. Там навіть три роки тому місцевий мешканець заблукав, так і пропав, навіть тіла не знайшли. Подзвонив з мобільного, описав, де він є, але ніхто за описом не зрозумів, де це було. Там я вперше побачив гуцульські танці. Вони дуже цікаві, і за філософією відрізняються від східноукраїнських.

— Чим?

— У гуцульських танцях є команди. Є людина, яка веде танець, і вона під час танцю командує, яку фігуру треба виконувати. А у східно- та центрально-українських танцях фігури продумані і йдуть у порядку. Ми танець «Голубка» багато років вчили, нарешті мені випало ним командувати, і мені сказали: «Ти вже краще наших знаєш».

— Так, це справжнє визнання.

— Ми закохалися в Космач, їздимо туди щороку. Ідею проведення школи ми підхопили і проводимо її щороку у жовтні, звозимо молодь з усієї України, особливо зі Східної, бо вони там не мають можливості познайомитися з гуцульською культурою. І щороку Космач відкривається для нас новими обличчями, бо ми зустрічаємо нових виконавців, дізнаємося про нові промисли.

— Які з них тобі найбільше до вподоби?

— Дуже цікавий промисел — ліплення з сиру. Спеціальний сир, гнучкий, а коли застигає, то зберігає форму, ще й до того їстівний. Але то така краса, що їсти не хочеться: коники, пташки, сирні торти. Ковальство там добре збережено — кілька ковалів у селі. Багато майстрів роблять музичні інструменти: фуярка, флояра, трембіта, цимбали, скрипка, дримба, бубон, джоломіга — подвійна сопілка. Є також роги — різдвяний інструмент, на якому грають колядники. Є ще духовий інструмент най — «ребро» його ще називають. Багатство цього села неймовірне, навіть є ідея, щоб дати йому статус заповідного, бо воно заслуговує на це.

— А що тебе там найбільше здивувало?

— Там вистачає цікавин... Наприклад, у Космачі є особливий гуцульський час — він на три години відрізняється від загальноукраїнського. Годинники у людей, які живуть у горах, йдуть за цим часом. Вони годинник за українським часом не ставлять. Це ще з часів Австро-Угорщини лишилося.

— Неймовірно...

— У декого зі старих людей ще висять на стінах портрети Франца-Йосипа, бо він був другом Космача.

— Як це сталося?

— Колись космачани відправили до нього делегацію з проханням знизити їм податки. І вони привабили його своєю одежею — вона дуже яскрава, жовтогарячі кольори, така сама вишивка, і хустки дуже яскраві, майже червоні — на відміну від решти гуцульських сіл. Тож вони прийшли до Франца-Йосифа, він зацікавився їхніми строями, почав розпитувати, що у них там є, а вони похвалилися своїм весіллям.

— Чому саме цим?

— Бо то фантастичне видовище. Молода і молодий, дружки і бояри, всі в гуцульських строях, їдуть на конях, з гір спускаються і з’їжджаються до церкви, це дуже красиво. Дівчата у сорочках, а на коні сорочку треба задирати, тож ноги голі у дівчат, вони як справжні амазонки виглядають. Ось гуцульське весілля Францу-Йосипу так сподобалося, що він Космач взагалі звільнив від податків. Так його портрет за це ставили поруч з іконами в хатах. — Ти на весіллі був?

— Я запам’ятав те, що коли ми підійшли до хати, де грали музики, нам сказали: «Швидко тікайте, щоб вас не було й близько», — бо це був, виявляється, обряд загравання до хати. Всіх людей з двору заганяють в хату, хату зачиняють і музики ходять навкруги хати і заграють її, щоб хата була весела. У перший приїзд нам сказали, що незабаром буде чиєсь весілля на 300 людей, ми здивувалися, але виявилося, що по місцевих масштабах то весілля маленьке. Зазвичай — 500—600 гостей. Одного разу зайшли до хати, дивлюся — у великій, десь на 30 метрів, кімнаті вся підлога сіра, виявилося — це суцільний торт, порізаний на шматки. Коли вони крем для такого торта роблять, то мішають його дрилем зі спеціальною насадкою, бо міксер не тягне. Для нас, до речі, це було зручно, що там вміють готувати на велику кількість людей, бо нас багато жило в одній хаті.

— Інші обряди теж мають такий гаргантюанський розмах?

— На Різдво колядують майже місяць, окремо діти, окремо парубки, окремо дівчата, є й змішані гурти. Кожний гурт має свою назву і свій репертуар. В них є колядки дуже довгі, називаються «жеканки»: кожний рядок починаються зі складу «же», а тоді вже слова. Одна така колядка раніше могла тривати до години. А колядують місяць, бо перед хатою співають колядку, потім співають, коли вже заходять в хату, потім, коли виходять, теж співають. Так що за день щонайбільше виходить провідати дві-три хати. А треба ж усіх обійти. На кожному присілку свій гурт. Причому музиканти не можуть заходити на чужу територію, там є чіткі кордони, всі їх знають. А в кінці місяця — роз коляда, проводи коляди. Запрошують багато людей, родичів, сусідів, сходяться до однієї хати і там співають, прощаються з колядою.

— Що після Різдва?

— Меланка на Старий новий рік — ходять чоловіки, перевдягнені, страшні, водять, співають Меланку, при тому дуже бешкетують, якщо когось бачать на вулиці, то не зважають, хто ти, у сніг товчуть, можуть одежу порвати, навіть небезпечно ходити, треба домовлятися з кимось, щоб не чіпали.

— Як там ховають?

— Якщо похорон відбувається за звичаєм, то труну проводжають трембітарі — йдуть за нею, трембітають, і на могилі теж. Раніше, після війни, ще був обряд «грушка» — ігри над небіжчиком. Старожили кажуть: чим веселішим був небіжчик, тим веселішими мали бути поминки. Чув там таку історію: два сусіди жили поруч, сварилися весь час. Один з них помер. За гуцульським звичаєм всі сусіди мали приходити цілувати небіжчика. Люди знали, що вони ворогували, та підв’язали руку небіжчику. Той прийшов прощатися, вони за мотузку смикнули, і той йому ляпаса дав. Здивувався сусід — оце так, при житті сварилися, а ще й після смерті продовжуємо. Або, бувало, коли дівчата приходили, хлопці піднімали небіжчика з труни, дівчата лякалися, тікали і падали у заздалегідь викопану яму в сінях. Такі ось ігри були ще після війни. А тепер лише назва збереглася. Один етнограф, який з нами їздив, записав звичай коронації змії. Деталей не знаємо, але справжню змію у лісі ловили і коронували — таке язичество.

— Історія, вочевидь, там не менш багата.

— Космач завжди був у центрі уваги видатних людей. Можна назвати Філарета Колессу, Володимира Шухевича. Там у 1930-х знаменитий західноукраїнський художник Олекса Новаківський відкрив свою школу малярства, куди постійно приїжджали художники, писали краєвиди. Так само у Космачі народився блаженний Омелян Ковч — він загинув у Майданеку 1944 року і зарахований до блаженних Іоанном Павлом ІІ. Саме у Космачі загинув Олекса Довбуш. Вже немає тої хати, але є пам’ятний знак на тому місці, де Довбуш прийшов до своєї коханки, а її чоловік його застрелив. А коли Параджанов знімав «Тіні забутих предків», не там, в іншому селі — він таки взяв іконостас з церкви Космача. І у фільмі гуцул співає — так ось, це космацький гуцул. Там багато що знімалося. Село відоме з 1940-х як столиця УПА. Космач дуже довго не могли радянські війська взяти. Було багато боїв. Там переховувався Тарас Чупринка. Навіть 1944 року була проголошена Космацька республіка, яка нікому не підкорялася.

— Щодо давніших часів щось відомо?

— Дата заснування — 1412 рік, але відомо, що там і до того було поселення ще за часів Київської Русі, і кажуть, що було за радянських часів знайдено пергаментний сувій староболгарською мовою, але голова сільради його знищив, правда, перед тим запросили жінку, яка знала багато мов, і виявилося, що там описано напад татар на Космач за часів Київської Русі. До речі, побутує легенда, що «Захар Беркут» Івана Франка написаний за космацьким переказом. Раніше там ліс сплавляли таким чином — перекривали річку, багато води назбирувалося, а тоді відкривали кляузу — так загата там називається, — дерева кидали, і їх змивало на низину сильним потоком. Так тоді гуцули поперекривали річки, а коли татари зайшли на низину, вони відкрили ті кляузи і затопили центр села. Це дуже правдоподібно, бо центр села наче в ямі. Село дуже давнє і малодосліджене. На горах Лисина і Грегіт знайдено язичницькі капища, кам’яні комплекси ритуальні. Космацька писанка — одна з найдосконаліших, це дуже дрібна техніка, і вони теж жовтогарячі. Навіть кожен візерунок має свою назву, і ці назви збігаються з назвами візерунків на вишивці, і там їх до 50-ти різних типів.

— Люди там свідомі своєї історії?

— Вони прості і водночас дуже горді, мають свою гідність. Є свої правила, через що бувають жорстокі конфлікти. Їхав я якось на машині, мене везли в інше село. Обговорювали новину — вбили бубониста за те, що гуляв з чужою жінкою. Так ось, говорили таке: якби зѓвалтував, треба було вбити, а якщо гуляв лише по любові, то треба було її вбити — а його чого? Там дуже сувора мораль. Дуже велика любов до села і гордість, що вони космацькі. Чому вони і за часів УПА трималися так довго — бо сильно віддані своєму селу, своїм звичаям.

— На чому тримається економіка?

— Основними зайняттями гуцулів завжди були сіль і ліс. Космач чудовий ще тим, що там є різні джерела. Наприклад, нафта виходить на поверхню з водою і утворюється лікувальна, дуже смачна вода. Є залізна вода — якщо покласти в неї метал, то він одразу іржавіє, і, наприклад, каміння, де є те джерело, червоне. І є ще солона вода — сировиця, у розкопах ще III тисячоліття до нашої ери були знайдені залишки солеварні. На десять літрів води виходить чотири-п’ять кілограмів солі. Зараз вже мало варять, простіше купити, але раніше Космач тим славився: кажуть навіть,що назва гуцул походить від «гут солі»: «гут» — це міра ваги. Сіль була своя, в Крим не ходили, і те було важливо для їхньої економіки. Там навіть за радянських часів не було колгоспу. Просто немає землі. Зараз капіталізація, гонитва за грошима призвела до того, що у Космачі вирублено дуже багато лісу. З села дивишся — наче все гарно, а заходиш на гори — все лисе. Ну і, звичайно, промисли. В будь-яку хату заходиш — і дійсно хтось щось уміє. Такого на Сході або в Центрі немає.

— Наостанок — на що схожий Космач?

— Його неможливо ні з чим порівняти. Їхні пісні дуже світлі, коли я слухаю їх, то є відчуття сонячного світла. Дійсно, там дуже красиво сонце встає з-за гори; однак і сама форма села така — воно кругле, є центр, і від нього йдуть промені по горах. Усі вісім років, скільки ми туди їздимо, сонце — це перше, що нас зустрічало. Навіть філологи казали, не знаю, правда, з якої це мови, що Космач означає «келія сонця».