В одному із своїх дописів я згадував про наявність у всіх звуків в народних піснях та танцювальних награваннях 4-х функцій: всі звуки діляться на ті, від яких іде музичний рух, на ті, через які проходить музичний рух, ті, до яких прямує музичний рух і ті, які завершують музичний рух.
Хороше виконання народної музики від поганого виконання відрізняється, поміж іншого, наявністю/відсутністю «роздачі» відповідних ролей-функцій всім звукам.
Зараз я хочу звернути увагу на цікаве явище поліфункційних (найчастіше – біфункційних) звуків і спробувати пояснити його з точки зору філософських ідей, які воно може відображати.
У старовинних піснях, багатих на довгі звуки, часто трапляється явище, коли один й той самий звук може виконувати одразу декілька функції. Варіантів може бути три: 1) одночасно бути звуком, від якого іде музичний рух, і звуком, через який іде музичний рух; 2) одночасно бути звуком, до якого прямує музичний рух, і звуком, від якого іде музичний рух; 3) одночасно бути звуком, який завершує музичний рух і звуком, від якого і через який іде музичний рух (в останньому випадку звук встигає виконати навіть три функції; зазвичай, таке явище спостерігається на 4-х довгих частках у протяжних піснях).
Таке явище стає можливим завдяки тому, що автентичні співаки проживають кожний звук пісні і, у випадку довгих звуків (крім останнього довгого звуку куплету), виконують їх, говорячи язиком математики, не як промінь, що іде від моменту взяття звуку в нікуди, а як відрізок із точкою початку та точкою завершення. В цьому плані довгі звуки у виконанні автентичних співаків нагадують життя людини – звук народжується, проживається і завершується. Краї довгих звуків завжди є «сильними місцями» – по факту виходить, що такі поліфункційні звуки виконавці атакують двічі: в момент взяття звуку і в момент його покидання, підсилюючи гучність в момент покидання.
Очевидна паралель із життям людини мені не видається тут штучною.
Я свідомо не казав про народження та смерть звуку, тому що у народних виконавців звуки ніколи не вмирають – на відміну від вторинних виконавців – що говорить про те, що смерть звуку не є ідеєю, яку несуть нам автентичні співаки. Ідею, яку вони нам транслюють через свій спів, є ідея того, що в момент завершення/покидання відбувається перехід і цей перехід, по значимості, нічим не поступається моменту народження – першій атаці звуку.
Поліфункційність довгих звуків несе в собі ще одну ідею. Це ідея того, що кожна людина у своєму житті має як мінімум дві ролі – головну та допоміжну. Головну – для себе, а допоміжну – для виконання життєвої ролі іншою людиною. В наш час квітучого егоїзму люди часто зациклюються лише на виконанні своєї головної ролі (яку часто вони придумують собі самі, хоча їх на неї ніхто не призначав – від чого виникають депресії, невдоволеність та розчарування у житті), не розуміючи ані своєї справжньої ролі в житті, ані своєї рольової поліфункційності – яку роль вони можуть відіграти у житті іншої людини.
І останнє. Факт розподілу всього музичного полотна пісні чи награвання на чотири розряди звуків (надання їм 4-х функцій) співзвучно ідеї розгляду свого життя не як набору подій, а як набору ситуацій, з якими треба справлятися. У народній музиці ситуації весь час повторюються (наприклад, поліфункційність звуків або ґрув), а події – звуки мелодії – змінюються. Правильне рішення ситуації гармонізує як музичний потік, так і власне життя. Але це тема іншого допису.
Ілля Фетисов