Які хороші світляки! Летючі!
Я ще таких не бачив! А великі!
Я мушу їх піймати!
Це рядки з геніального твору Лесі Українки «Лісова пісня», який вона створила на землі прекрасної Грузії, у Кутаїсі. В «Лісовій пісні» за світлячками погнався Лукаш, не підозрюючи, що це ніякі не світлячки, а Потерчата, які заманюють його в трясовину. Але ми бачили цих світлячків!!! Літаючих і мерехтливих, як літак на нічному небосхилі. Великих. І ми теж їх ловили, а вони зникали в темряві, відчуваючи погоню, а потім раптом починали мерехтіти вже зовсім в іншому місці. І це було в Грузії.
Коли політикам не вистачає слів, у розмову повинен втрутитися народ. Особливо коли йдеться про діалог між двома країнами. Охолодження в українсько-грузинських відносинах після програшу українських виборів кумом Михайла Саакашвілі в жодному разі не повинне стосуватися наших народів. І це підтвердив візит у Грузію відомого українського фольклорного ансамблю «Божичі», організований Міжнародним центром традиційних культур (м.Тбілісі), за сприяння мерії м.Батумі, адміністрацій Аджарії та Гурії, за участі Посольства України в Грузії й Консульського відділу України в Аджарії.
Між нашими народами набагато більше спільного, ніж це може здатися на перший погляд. Наприклад, сюжет грузинської казки про трьох сестер, одна з яких пообіцяла народити царю золотоволосих дітей, перегукується із сюжетом української казки, де також одна із трьох сестер обіцяє народити князю трьох золотокучерявих княжичів. А грузинське народне триголосся місцями нагадує (або навпаки) українське народне триголосся. У Грузії жила й померла Леся Українка. В Україні, поблизу Миргорода, жив і помер видатний грузинський політичний діяч, поет, філософ кінця XVIII століття Давид Гурамішвілі.
Та й зовні багато грузинів могли б зійти за українців. Як і в нас, є й у них світловолосі, блакитноокі. А чорняві, з горбинкою носами взагалі дуже нагадують наших гуцулів.
У Грузії люблять Україну давно й глибокою, щирою любов'ю. Митрополит єпархії «Шимокмеді» Йосеб згадав при зустрічі з нами, що в молодості він дуже любив читати Лесю Українку й поцікавився, чи читають Лесю Українку в Україні. Навіть у глухих гірських грузинських селах, дізнавшись, що ми з України, нам відразу починали співати популярні українські пісні - «Реве та стогне» на слова Шевченка, шлягер «Ти ж мене підманула», і навіть «Ой, хотіла мене мать та й за первого отдать». Мультик «Жив був пес» і пісні з нього викликають захоплення, і за коронною фразою «Щас спою» відразу йде очікувальна пауза - заспівають чи ні. Одна бабуся, бажаючи продемонструвати свою повагу до нас, народним посланцям з України, підійшла й кілька разів сказала «Я тебе кохаю», зі стабільним наголосом на першому складі в слові «кохаю», через що ми зрозуміли, що вона нам говорила далеко не відразу. Під час виступу в гірському місті Оні люди плескали нам після кожного куплета пісні.
Потаємні думки
Відвідувачка хачапурної у Кутаїсі, почувши нашу мову, жваво цікавиться - звідки ми. Дізнавшись, що з України, говорить, що в нашому, молодому, віці їздила в Україну щороку. «Раніше ми жили великою дружною родиною. Навіщо нас роз'єднали ці політики?» - обурюється вона. Майже те ж говорить житель м.Оні (регіон Рача), яке знаходиться глибоко в горах, майже на кордоні з Південною Осетією. «Навіщо воювати? У мене друзі в Росії, в Осетії. Зараз я не можу до них поїхати. Навіщо зробили цю війну?!» Також він скаржиться, що раніше їздив на заробітки в Осетію. Там, говорить, роботи багато. А в його рідному Оні роботи немає, безробіття зашкалює. Згадує, що служив під Ленінградом. Говорить, а якби він служив зараз, куди б його відправили? Максимум у Батумі.
Україна для грузинів більше, ніж просто колишня республіка Радянського Союзу. Вона - часточка їхнього серця. Хтось служив в Україні, когось в армії українці навчали російської мови, хтось брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Тому відчуття розірваності родинних зв'язків постійно було присутнє в спілкуванні з нами.
Минуле і реальність
Тридцятиріччя 1960-1990-х років грузини вважають золотим для своєї батьківщини. У цей час Грузія була однією з найбагатших республік СРСР. Один грузин, скептично налаштований щодо здобутків Грузії за роки незалежності, говорив: «Коли ми були рабами, сидимо ми, тридцять грузинів, у ресторані московського готелю «Інтурист»...» - саркастично вказуючи на те, що реальне рабство для грузинів настало зараз, коли із країни, рятуючись від злиднів, виїхала майже половина населення республіки (до 1991 року в Грузії, без урахування Абхазії й Південної Осетії, проживали 4,5 млн чоловік; зараз не набереться й 3-х млн).
У країні немає роботи. У регіонах, у яких навіть не було війни (Рача, м.Ткібулі), стоять покинутими, зяючими порожніми вікнами висотки, у багатьох багатоквартирних будинках залишилися лише лічені мешканці. Вся інфраструктура - будинки культури, чайні фабрики й т.д. і т.ін. - зруйнована. У невеликих містах зазвичай доглянуті тільки дві будівлі - адміністрації й поліції.
Джерелом багатства Грузії в часи СРСР був чай. Тоді надходив план - скільки чаю повинна була виробити ця республіка. І нікого не цікавило, що грузинський чай стояв на прилавках магазинів усього СРСР, а люди намагалися купити індійський. Держава оплачувала всю вироблену продукцію. До речі, грузинський чай дуже смачний - якщо його збирати вручну, тільки великі листочки, як належить. Є сорти грузинського чаю, котрі не поступаються за смаком індійському. Але план, який одержувала Грузія в часи СРСР, перевершував можливість виробництва якісного чаю. Щоб виконати план, доводилося погіршувати якість продукції. Але хоч як би там було, економіка працювала, люди жили в достатку.
Джерелом високого доходу невеликої частини громадян республіки зараз є іноземні кредити, які дозволяють платити державним службовцям і поліції дуже високі зарплати. Так, у країні немає корупції на низовому рівні, а люди не бояться ходити вночі по вулицях і навіть не всі закривають на ніч свої автомобілі. Але економіка стоїть. Чим буде розплачуватися Грузія за проїдені кредити?
Вино
Навколо вина будується майже вся народна культура Грузії. Недарма, коли Грузію завоювали турки, перше, що вони зробили, - це заборонили вирощувати виноград. Не буде винограду - не буде вина, не буде вина - не буде застіль із їхніми піснями, нескінченним тостами й алаверди. «Грузину легше віддати кров, ніж вино», - так говорять самі грузини.
Цікавий випадок стався зі мною в аеропорту Батумі. Виявилося, що я вивожу більше вина, ніж належить. Запропонували залишити одну дволітрову пляшку. Я, звичайно, погодився, говорю - беріть. Мені працівники митниці відповідають - нам не можна, віддайте проводжаючим. Я говорю, що проводжаючих уже немає, пішли. І тут бачу відро для сміття й спокійно йду до відра для сміття, маючи намір поставити туди пляшку. Треба було бачити сповнені жаху обличчя грузинських митників, які одночасно закричали: «Ні, ні!» - і дозволили мені забрати пляшку в Україну.
Жінки
У Грузії дуже поважають жінок. Багато знакових подій в історії Грузії пов'язані саме з жінками - цариця Ніно на початку IV століття принесла в Грузію християнство, а цариця Тамара була, висловлюючись сучасною мовою, найуспішнішим менеджером, піднявши велич Грузії на небувалу до того висоту. Їй Шота Руставелі присвятив поему «Витязь у тигровій шкурі».
Грузини п'ють за жінок не просто стоячи, а піднімаючись на табурет або лаву, на якій вони сидять.
Але... при цьому грузинські жінки не сідають за стіл, поки за ним сидять чоловіки. Нам пояснили це тим, що, мовляв, нічого жінкам встрявати у чоловічі розмови. Та й хтось повинен підносити чергові страви до столу. Лише коли чоловіки наїлися й наговорилися, їхнє місце можуть зайняти жінки.
Жінкам практично немає місця в грузинському співі. Грузинський спів - майже суціль чоловічий. «Навіщо жінкам співати, коли для них співають чоловіки?» - пояснили нам причину цього.
Досі дівчата не можуть жити самі - окремо від батьків. Вони повинні жити з батьками доти, доки не вийдуть заміж. А оскільки в Грузії не прийнято молодятам наймати житло, якщо в нареченого немає своєї окремої квартири, то дівчина живе в нареченого разом з його батьками. Тому, звичайно, наречені, котрі мають окреме житло, у дівочому середовищі дуже котируються. Як сказала нам одна молода грузинка: якщо в хлопця є своє житло - це дуже перспективний наречений.
Дороги
У Грузії зараз дуже активно будуються дороги. Я сказав би - повсюди. Це й зрозуміло: у цій гірській країні дороги - це основне. Не буде хороших доріг - не буде туристів, а це заледве не головне джерело доходу для країни та її громадян. На гірських дорогах через певну відстань стоїть дорожня техніка - адже майже після кожного дощу гірські асфальтовані дороги доводиться розчищати від глини, піску та каменів.
У Грузії ви не зустрінете інспекторів ДАІ. Їх тут просто немає. За порядком на дорогах теоретично стежать патрульні машини поліції, але все-таки я сказав би, що пуття від них мало. Грузини управляють машинами, як джигіти кіньми. Спочатку було страшно, але коли обгін із виїздом на зустрічну смугу з машиною, яка летить назустріч, здійснюють майже всі водії - звикаєш. Під час таких обгонів машина, назустріч якій мчить обганяючий автомобіль, з'їжджає на узбіччя, попередньо помигавши фарами, - мовляв, бачу.
Смішну ситуацію довелося спостерігати на залізничному переїзді в Батумі. Чекаючи, поки пройде поїзд, машини з нашого боку позаймали не тільки свої дві смуги, а й вишикувалися в третю колону, уже на зустрічній смузі. Одна машина навіть зайняла четвертий ряд, маючи намір проскочити відразу, як тільки відкриють шлагбаум. А ви думаєте, що із протилежного боку водії теж не були грузинами? І теж не зайняли машинами протилежну проїзну частину? У результаті, коли відкрили шлагбаум, виявилося, що їхати практично нікуди, і виникла пробка дуже довго розсмоктувалася. У результаті ті, хто хотів виїхати швидше, поїхали набагато пізніше, ніж якби вони стояли в черзі на своїй частині дороги.
Грузія - це не тільки країна пристрасних джигітів, а ще й країна незворушних корів. Корів тут дуже багато. І всі ці корови воліють після того, як попаcлися на травичці, проводити решту часу на проїжджій частині, бо тут їм не дошкуляють мухи - мухам не подобаються випари, що виходять від асфальту. Через те, що в Грузії корів не пасуть, а вони пасуться самі (разом з ними пасуться свині - теж незвичайно для наших місць), то ніхто їх з дороги не зганяє. І корови, на сто відсотків упевнені, що їх об'їдуть, абсолютно не реагують на проїжджаючі машини.
А ось у пішоходів у Грузії немає таких прав на дорогах, які мають корови. Всі водії знають, що пішоходи їх пропустять. Навіть на пішохідному переході. Тому мчать, не зменшуючи швидкості, навіть коли ти вже ступив на «зебру». Коли я поцікавився, для чого ж тоді існує пішохідний перехід, мені відповіли: «Щоб переходити дорогу». Звичайно, коли немає машин.
Ставлення до народної культури
На відміну від великої України, у маленькій Грузії є Державний центр фольклору, з річним бюджетом близько 600 тис. доларів США. Його мета - проведення фольклорних експедицій і видання записаних матеріалів.
У Грузії є «Фольк-радіо», яке веде мовлення на FM-хвилях і на якому можна слухати народну музику й пізнавальні передачі про народну культуру. В Україні ж вхід народної музики на FM-радіостанції замовний - «неформат», тому й не чуємо ми української народної пісні на радіо.
Багаті люди вважають благородною справою підтримувати людей, які займаються народними піснями. Так, наприклад, один бізнесмен виділив гроші на створення в м.Озургеті (адміністративний центр регіону Гурія) школи традиційного гурійського співу, у якій навчаються хлопчики з 4-го по 11-й клас, виплачує зарплату викладачам, а ініціатору створення цієї школи, сільському народному виконавцю Трістану Сіхарулідзе на 70-річчя подарував новенький «мерседес».
Ставлення до смерті
З гуцулами грузинів об’єднує не тільки зовнішня схожість. Ці гірські народи однаково презирливо, а також з гумором ставляться до смерті й похорон. Гуцули ще в другій половині XX століття здійснювали ігри над небіжчиком, у яких активну участь брав і сам небіжчик. Причому, чим веселішою була померла людина, тим веселішим мав бути похорон.
А ось яку історію нам розповіли про похорон однієї багатої людини в Мегрелії. Від будинку небіжчика була прокладена рейка, по якій до кожного прибулого на похорон гостя під'їжджала велика, зо два метри заввишки, фотографія небіжчика на повен зріст, ніби вітаючи його. Коли гість заходив у будинок, щоб попрощатися з померлим, його чекала така картина: небіжчик сидів у труні, у його лівій руці диміла сигарета, а на долоні правої руки лежали гральні кості. Перед покійним стояла дошка з нардами. І кожен, хто підходив попрощатися з померлим, то повинен був зіграти з ним у нарди. Хлопчик підбивав знизу руку небіжчика, гральні кості підскакували й падали на дошку з нардами, показуючи кількість ходів. Потім був хід гостя. Коли гості від’їжджали, їх знову проводжала фотографія покійного.
Напуття
Митрополит єпархії «Шимокмеді» Йосеб вразив нас своєю мудрістю. За недовгу зустріч він встиг сказати стільки цінних думок, що я ледь встигав закарбовувати їх у своїй пам'яті. Мабуть, найчудовішою думкою цієї високодуховної людини була думка про те, що «за течією ріки пливуть тільки мертві». Може, в українських ландшафтах вона здається не такою ясною, але, коли бачиш вируючі води гірських грузинських річок, розумієш всю глибину цієї думки. Якщо ви хочете вижити, вам доведеться гребти тільки проти течії. Тож давайте не будемо пливти за течією того життя, яке нам пропонують зараз!
Ілля ФЕТИСОВ Київ-Батумі-Кутаїсі-Озургеті-Оні-Батумі-Київ