Про київську чудотворицю матушку Аліпію, бабусь-шептуль, музику та киргизьких манасчи

Що спільного між великою київською чудотворицею матушкою Аліпією, сільськими бабусями-шептулями, музикою та виконавцями киргизького епосу «Манас»? Питання спершу виглядає на кшталт кероллівського «що спільного між вороном та конторським столом», відповідь на яке – нічого. Але тут я спробую відповісти по-іншому.

Для тих, хто не знає, київська чудотворця, монахиня Києво-Печерської Лаври матушка Аліпія відійшла у вічність порівняно недавно – у 1988 році. Ця неймовірна подвижниця фактично принесла у жертву свою плоть для того, щоби направити всі свої духовні сили на допомогу людям та Людству загалом. Відомо, що вона ніколи не лягала спати, всю ніч проводячи у молитві, завжди носила вериги – до сотні важенних ключів або мішечки із піском, а ще до війни, перебуваючи у Києво-Печерській Лаврі, повторила подвиг стовпників, три роки, не виходячи, проживши у дуплі дерева. Постійне занурення у духовну роботу, відмова від плотських бажань призвело до неймовірного розвою у матушки дару прозорливості, задатки якого, вочевидь, були у неї із народження. Матушка не просто давала людям відповідь на питання, які їх цікавили (передбачаючи долю в будь-якій перспективі – від декількох хвилин до років), але й навіть не чекала запитання, наперед знаючи, із чим люди прийшли до неї.

Матушка Аліпія лікувала людей від абсолютно всіх хвороб (зокрема, й раку) маззю, яка, вочевидь, сама по собі не мала ніякої лікувальної властивості, підкріплюючи ефект плацебо своєю глибокою молитвою за кожного страждуючого.

Матушка ніколи не допомагала людям за гроші, а якщо й приймала пожертви, то одразу їх роздавала – або іншим своїм відвідувачам, які потребували, або тратила на свічі в церкві – відомо, що на кожну службу вона купувала свічок на 80-100 радянських карбованців.

В експедиціях мені доводилося спілкуватися із бабками-шептулями – тими, що їх іноді називають ворожками, відьмами, а іноді тими, що допомагають людям. В їх особі ми стикаємося із явищем, яке важко піддається поясненню як із наукової, так і з релігійної точки зору. Як сказала одна бабуся, покійний чоловік якої був ворожбит – вони ні Богові не угодні, ні дияволу: Богові невгодні, бо знаходяться за межами церковної практики, а дияволу неугодні, бо захищають людей та свійських тварин від дії злих сил, насланих чорними ворожбитами, виганяють бісів, знімають переляк та лікують хвороби – хоч заговорюють бородавки, хоч зубний біль, хоч кровотечі або й допомагають у складніших випадках. В експедиції я записував спогад, що до однієї бабусі, що мала такий дар, звернулася жінка, у однорічного хлопчика якої не опускалося яєчко в мошонку. Бабуся сказала принести трусики або штанці хлопця. Прочитала над ними свою молитву і сказала піти в ліс і закопати їх під дубом-однолітком. Після цього яєчко у хлопчика дійсно опустилося в мошонку. Відомо, що цей дар передається по спадку. Якщо така людина не передала свого дару іншим, вона надзвичайно мучительно вмирає.

Цікавий спогад про матушку Аліпію – відомо, що багато хто вважав її теж такою бабкою-шептулею і навіть дехто пропонував їй великі гроші за те, щоби вона передала свій дар. Матушка неодмінно відповідала, що їй нічого передавати, і сумніву у її словах немає, адже щоби здобути таке єднання із Божественною силою, треба було принести не меншу жертву самозречення, як вона сама. Те, що вона мала, на відміну від  бабусь-шептуль, неможливо було ні передати, ні отримати від когось, це можливо було тільки заслужити.

В більшості випадків, якщо людина займається такою діяльністю, вона знаходиться в конфлікті із церквою, але іноді це мирна співпраця. В одному селі довелося спілкуватися із бабусею, яка «допомагала людям», і при цьому була регентом у церкві та, одночасно, дзвонарем. Батюшка неодноразово закидав їй, що вона займається небогоугодною справою. В розпалі чергової дискусії ця бабуся каже: «Батюшка, послухайте, які я молитви читаю». Відомо, що молитви бабусь-шептуль (молитви ці завжди складені рідною мовою), які допомагають людям від хвороб та злих сил, містять обов’язкові звертання до Бога, Богородиці, різних святих, містячи формулу «я словом, а Господь ділом», тобто, свідчать, що людина, маючи певну вроджену силу, є лише прохачем перед Богом. Батюшка послухав «молитву», знизав плечима і нічого не сказав.

В деяких випадках, якщо жінка, що допомагає людям, є церковною людиною, вона отримує благословення на таку свою діяльність із боку священника. Ми спілкувалися з однією такою жіночкою, то вона обов’язково після своє роботи направляє людину на сповідь та Святе Причастя. Іноді таким вродженим даром володіють самі церковнослужителі, сполучаючи його із церковною практикою.

Фактично, цей дар не є ознакою ні приналежності до сил темряви, ні приналежності до сил Добра. Це просто сила, яка може бути прикладена в будь-якому напрямку. І, схоже, що цей дар є абсолютно однаковим у людей абсолютно різних національностей. Я можу засвідчити про спільність багатьох практик, що мають, наприклад, українські бабусі-шептулі і киргизькі бабусі-шептулі, які так само, як і наші, піддаються остракізму з боку панівної релігії (в Киргизії – з боку ісламу).

Відомо, що й священники, які володіють таким даром, і бабусі-шептулі, які мають благословення на таку діяльність, зазвичай, користуються виключно церковно-слов’янськими богослужбовими текстами – і сила їхня від цього не пропадає. Тобто, не в самих молитвах справа. Відомо, що матушка Аліпія часто читала молитви на своїй рідній – мордовській мові – чим іноді лякала ортодоксально налаштованих православних. Але через те, що ніхто не розумів, що вона промовляла, сказати зараз, чи це були народні мордовські «молитви», чи молитви, які складалися тут же на мові, якою матушка володіла найкраще – сказати важко. Факт лишається фактом – не в мові справа.

Цікаво, що не кожна людина, що має такий дар, задоволена із цього, адже цей дар накладає на неї велику відповідальність. Відомо, що людина, яка має такий дар і не використовує його на користь людям, може тяжко хворіти. В Киргизії довелося спілкуватися із одним таким ворожбитом, який благав, щоби про нього нікому не розповідали, бо він не хоче цим займатися, але якась сила примушує його це робити. Він розказував, що й пив, і курив, щоби Аллах забрав у нього цю силу, але коли він переставав допомагати людям, одразу починав дуже тяжко хворіти. Він не бере гроші за свою роботу, а є успішним підприємцем у сфері туристичного бізнесу.

Відомо, що після сеансів лікування бабки-шептулі завжди хворіють, начебто беручи на себе ту злу енергію, яка викликала хворобу. В спогадах про матушку Аліпію теж є свідчення того, що й вона фізично страждала, позбавляючи когось хвороби.

Але дар прозорливості, яким володіла матушка Аліпія, не має абсолютно ніякого зв’язку із практиками шептуль. Це те, що яскраво демонструє той фантастичний зв’язок із духовними силами, який вона мала. Причому зв’язок вона мала з духовними силами обох воюючих воїнств, будучи на передовій сил Добра. Відомо, що вона знала про присутність бісів у своїй оселі, іноді ведучи із ними дискусії на кшталт «ну і що, що він дивився на жіночі ноги» (це про хлопця, який прийшов до неї), або докоряючи бісам, що вони посилають її відвідувачам дурні думки, або й командуючи їм «полиш». Іноді матушка Аліпія конкретно страждала від бісів, найсильніші з яких могли їй завдавати абсолютно конкретний фізичний біль, навіть бити її.

Аналізуючи спогади про матушку Аліпію, зібрані у книзі «Стяжавшая любовь», складається враження, що всі події, які відбувалися із її відвідувачами в абсолютно різних місцях, насправді відбувалися на її очах, тут, у Голосіївському лісі, де вона жила. Відомо, що коли доньку однієї з її відвідувачок, яка не послухалася поради не їхати через Ленінград, намагалися там вбити, в той самий момент той самий біс завдавав страшенних фізичних мук матушці, яка своєю молитвою перешкоджала здійсненню злочину.

Іншим разом, коли матушка йшла дорогою із жінкою, що прийшла до неї після вбивства свого брата, вона погрозила кудись в ліс і сказала – «одного забрали, і другого хочете забрати?!», передрікши в такий спосіб скору загибель небожа цієї жінки. І подібних випадків можна у спогадах знайти безліч.

Тобто, один і той самий біс, що намагався зробити зло якійсь людини, що знаходилася зовсім у іншому місці, в цей же самий час був під наглядом матушки, яка своєю молитвою перешкоджала йому вчинити зло. Або ж певна подія, яка відбувалася в цей момент у зовсім іншому місці, була у полі зору матушки Аліпії і вона могла вплинути на неї. Це свідчить про те, що наше уявлення про простір, яке базується на тривимірній евклідовій геометрії, є нашою осібною думкою, і зовсім не збігається із тим простором, про який була обізнана матушка Аліпія - з простором, який весь знаходиться у одній точці. (В принципі, думка про існування якогось іншого, аніж тривимірний простір, не повинна дивувати, адже навіть академік Академії наук СРСР Володимир Вернадський у своїй статті «Про стани фізичного простору» писав про те, що всередині все живе на планеті Земля існує у іншому, ніж евклідів тривимірний простір, просторі, лише зовні відповідаючи ознакам тривимірності).

З курсу фізики – теорії відносності Ейнштейна -  ми всі знаємо, що час переходить у простір і навпаки. Але на практиці це дуже важко уявити. Прямий взаємозв’язок між часом і простором є у музиці. Час звучання кожної ноти і є тим простором, який створюється звуком. Сукупність таких мікропросторів створює музику, яка вже є звуковим тілом, з яким ми контактуємо не через слух, бо через слух ми сприймаємо лише беззмістовні звукові явища в кожну конкретну мить (наприклад, нота «ля» є однаковою у поп-музиці, у класичній музиці чи церковному піснеспіві, але лише сукупність різних нот і спосіб їхнього поєднання створюють музику), а через свідомість, весь час осмислюючи почуті музичні явища. Таким чином, простір, який утворює музика, цікавий – з одного боку, він існує весь одразу, у задумі творця чи свідомості виконавця, але сприймаємо його ми не весь одразу, а поступово, під час розгортання музики у часі. Музика, під час свого звучання, у свідомості слухача, відкладає просторовий відбиток, на підставі якого ми й судимо про музику.

Якщо час і простір – це одне й те саме, то тоді час матушки Аліпії повинен був би так само, як і простір, знаходитися у одній точці. Аналізуючи передбачення, дані матушкою Аліпією стосовно людських доль, їх можна розділити на дві групи. Першу групу становлять пророцтва, які неухильно справджувалися і матушка не давала порад робити чи не робити щось для того, аби вони здійснилися, або щоб їх відвернути (зокрема, це стосувалося і трагічних випадків, як то чиясь смерть). Другу групу становлять передбачення, які можуть здійснитися, якщо людина зробить те-то й те-то або, навпаки, не зробить цього. Результат цих передрікань напряму залежав від волі людини – якщо вона не слухалася матушки, то ставалося саме те, що було передбачено, якщо ж не робила того, то віщування не здійснювалося. Тут цікаво, що коли деякі пророцтва починали здійснюватися і людина під враженням цього починала міняти напрямок своїх думок, пророцтва переставали справджуватися. Наприклад, матушка Аліпія сказала одній жінці, що її зять поїде на заробітки у Сибір, але нічого там не заробить, а згодом потрапить до тюрми. Зять не знав цього пророцтва і невдовзі, дійсно, поїхав на заробітки до Сибіру. Коли настав час отримати гроші за свою роботу, їхній бригадир втік разом  із усім заробітком. Розлючений зять намагався знайти кривдника і покарати його. Але тоді втрутилася теща і розповіла йому пророцтво матушки Аліпії. Вражений зять полишив свій задум і друга частина пророцтва не здійснилася. Також неодноразово траплялися ситуації, коли матушка бачила трагічний випадок у чиємусь житті, але своїми діями відвертала, здається, невідворотне.

Якщо намагатися пояснити передрікання майбутнього матушкою Аліпією не з точки зору містики, а встати на більш-менш твердий ґрунт, то варто би було поглянути на людське життя з точки зору простору та часу. Чи не є наше життя простором, що вже існує у задумі Творця, і розгортається поступово у часі, а ми лише сприймаємо кожну його мить як процес?

У народній псальмотворчості присутнє уявлення про те, що життя – це простір. Про це співається у псальмі про шестикрилого ангела, який полетів по життю померлої людини у пошуку її добрих справ. Також у давньоєгипетському «Повчанні гераклеопільського царя…» (XV ст. до н.е.) сказано про загробний суд над померлими – «не покладай надій на давність років, бо оглядають судді все життя як єдину мить…». Але якщо життя - це простір, то тоді те, що ми сприймаємо як час, є лише обрахуванням простору, в якому розгортається наше життя, за допомогою руху небесних світил, до яких прив’язаний годинник та календар. Але сам простір нашого життя існує поза людським часом, бо він не змінюється в залежності від руху небесних світил.

Якщо подивитися на час із точки зору Бога, ми повинні прийняти, що Бог не живе за годинником і його час не може залежати від руху небесних світил. Відповідно, для нього всі події, які для нас розташовані у часі, існують одразу і становлять простір. Це означає, що немає подій, які існують у минулому і у майбутньому, немає подій, які існують у Західній чи Східній півкулі. Є лише події, які існують у певній частині Божественного простору, поглянути на який, коли він знаходиться в одній точці, не становить ніякого труда. Час зійшовся із простором.

Саме розуміння життя як вже існуючого від початку і до завершення простору робить абсолютно пояснюваним бачення минулого та передбачення майбутнього й матушкою Аліпією, зокрема. Можна сказати, що матушка Аліпія дивилася на людське життя поглядом Бога.

Життя як простір пояснює також і явище киргизьких манасчи – людей, які у стані несвідомості проспівують у римованих віршах довжелезну історію про киргизького вождя Манаса, його батирів (богатирів), а також сина Семетея та онука Сейтека. Виконання цього епосу може тривати кілька днів. Повна версія трилогії, записана від знаменитого манасчи ХХ століття Саякбая Каралаєва становить 500553 вірша (це не помилка – п’ятсот тисяч!) і є найбільшим епосом у світі. Зрозуміло, що запам’ятати таку кількість віршів просто неможливо, тому не повинно викликати недовіри чи сумніву знаходження манасчи під час виконання епосу у певному стані. Автор цих рядків сам був свідком, як 7-мирічний манасчи Умот уходив у якусь іншу реальність, на очах перетворюючись із маленького хлопчика манерою розповіді і жестикуляцією на дуже дорослу людину (продивитися це відео – «Маленький манасчи» - можна на каналі bozhychi у YouTube). Вийти з цього стану йому самому, через вікову незрілість, дуже важко, тому в певний момент його, фактично, будять.

Цікаво, що за словами Умота, і за словами інших манасчи, під час виконання епосу «Манас» вони знаходяться поруч із Манасом і просто описують все, що бачать. Тобто, в будь-який момент, коли вони входять у свій специфічний стан, вони попадають в одну й ту саму ситуацію, яку й описують у віршованій формі. Тобто, життя Манаса, Семетея і Сейтека завжди існує як певний простір, і в ньому нічого не змінюється. Звичайно, що манасчи кожного разу імпровізують, але нічого в канві подій, в персонажах не змінюється.
Але було би великою помилкою вважати, що наше життя вже є наперед визначеним і абсолютно не залежить від нас. Цієї помилки припустився іслам, який вважає, що від волі людини нічого не залежить, хоча Пророк Мухаммед говорив лише про «птицю», яку «Аллах вішає на груди кожній людині».

Згадаємо, що й пророцтва матушки Аліпії не справджувалися, якщо людина вживала свою волю для того, щоби їх уникнути, або матушка відвертала певні події силою своєї молитви. Відомо, що й лінії на руці, на основі яких можна передбачати майбутнє людини, змінюються і, відповідно, кожного разу дають новий результат подій, які мають відбутися (про це я можу стверджувати як син хіроманта). В цьому плані рука нагадує дисплей комп’ютера, на якому висвічується аналітичний результат від заданої комбінації початкових даних, визначених нашою волею.

Але як тоді виходить, що, з одного боку, наше життя є простором, який існує одразу, тобто, є наперед визначеним, і можна зазирнути у майбутнє і побачити певні події, що повинні із нами статися, а, з другого боку, події можуть, під впливом власної, або чужої волі (при втручанні таких людей, як матушка Аліпія), і не відбутися? Це можливо, і в цьому немає протиріччя.  Всі події, які бачила матушка Аліпія, дійсно вже існували, але не всі із них здійснювалися, тому що одночасно із ними існували варіанти цих подій. (Хоча можливо, що якісь події існували без варіантів, наприклад, невідворотна смерть. Тут можна нагадати, що за ескімоськими віруваннями кожна людина помирає у свій визначений час, але якщо людина померла до цього часу, її можливо повернути до життя).

Тобто, простір людського життя існує одразу у безкінечній множинності варіантів. Народна музика як ніяка інша демонструє розуміння множинності варіантів одного й того самого простору. Адже якщо подивитися на імпровізацію народних виконавців саме із цієї точки зору, ми побачимо, що виконавці ніколи не виконують тему наспіву чи награвання, а завжди варіант цієї теми, яка сама по собі ніколи не виконується, а міститься у голові виконавця. А якщо подивитися на генеалогічне древо українських польок будь-якого локального географічного ареалу, то добра половина польок, які виконуються тут, виявиться досить далекими, але варіантами однієї й тієї самої мелодії, хоча вони можуть «зустрічатися» навіть у репертуарі одного виконавця і фігурувати у нього як інші польки, тобто, бути у його голові як щось різне, насправді будучи одним й тим самим.

В народних піснях трапляється ситуація, коли пісні мають абсолютно однаковий початок, але по ходу музичного розвитку волею творця (не виконавця) змінюють його напрямок і мають, в результаті, різне закінчення.  

Щоби краще уявити, як кожна подія у нашому житті може мати множинність варіантів, можна також звернутися до концепції філософа-езотерика кін.XIX-поч.XX ст. Петра Успенського, який пояснював, що слідом від руху точки є лінія, слідом від руху лінії є площина, слідом від руху площини є об’ємна фігура, слідом від руху об’ємної фігури є певний простір, розташований у часі, слідом від руху такого простору буде множинність варіантів такого простору.

 

І так, що спільного між великою київською чудотворицею матушкою Аліпією, сільськими бабусями-шептулями, музикою та виконавцями киргизького епосу «Манас»? Питання спершу виглядало на кшталт кероллівського «що спільного між вороном та конторським столом», відповідь на яке – нічого. Але тут я спробував відповісти по-іншому, тільки відповідь не прозвучала, бо її звук загубився у множинності варіантів.

 Ілля Фетисов