Ритуальне коло від "Божичів"
У минулі вихідні фольклорна група "Божичі" грала в Театральному центрі Києво-Могилянської Академії спектакль "Коло життя". Це перший досвід самостійної театральної роботи фольклорного ансамблю. "Коло життя" - перша спроба фольклорної групи "Божичі" створити театральний проект самотужки. Хоча в 2001 році разом із Центром сучасного мистецтва "Дах" ансамбль вже грав виставу "У пошуках втраченого часу".
Тоді спектакль високо оцінили професіонали: він одержав театральну премію "Київська Пектораль 2001", премію театральних критиків "Київський рахунок-2002", друге місце у всеукраїнському конкурсі молодих митців "Старт".
Цього разу "Божичі" вирішили розповісти про життя українського передвоєнного й післявоєнного села. Сюжетна лінія спектаклю будується навколо символічно-ритуального стола, на якому стоять горілка, картопля, огірки. За цим столом весілля святкують і в армію проводжають, радуються поповненню роду й поминають, сміються, плачуть і утішають один одного. Слова сплітаються з народними піснями й танцями. Але це не "шароварна" показуха. Реальність ритуального дійства настільки заворожує, що губиться почуття часу: глядачі радуються й переживають так, начебто все, що відбувається на сцені стосується їх особисто. Про те, як створювався спектакль, розповів керівник ансамблю "Божичі" Ілля Фетисов.
- Ілля, чому ви назвали постановку "Коло життя"?
- "Коло життя", по-перше, - це коло: тобто народження, життя, смерть. Ми показали ритуали таких ключових моментів у житті людини, як весілля, проводи в армію, смерть і народження.
Фольклор яких регіонів ви використовували в створенні спектаклю?
- Сумської, Полтавської, Дніпропетровської, Чернігівської областей. Тобто ми не намагалися показати життя якогось певного села в певний період. Ми взяли деякі елементи світосприймання, музики, танців і спробували побудувати своє власне село. Тому "Коло життя" - це також "біля життя", поблизу життя. Це наше село, це не якесь реальне українське село.
- Де ви знаходите фольклорний матеріал?
- Щорічно влітку ми їздимо в більші фольклорні байдаркові експедиції місяця на півтора-два - це святе. У грудні були на Дніпропетровщині, у квітні збираємося туди знову.
Чим "Коло життя" відрізняється від попередніх проектів, поставлених у театрі "Дах" Владом Троїцьким?
- Влад Троїцький ніколи не був у селі, тому народну культуру сприймав крізь призму власного, досить далекого від традицій, розуміння. Через це ми з ним постійно сперечалися.
Головне, чим відрізняється наш спектакль "Коло життя" - він максимально наближений до реальних відносин, реальному світосприйманню в селянському середовищі.
Ми додали кілька нових сцен. Наш режисер Сусанна Карпенко запропонувала сцену з рушниками під час весілля, що символізують з'єднання двох життів, а також жіночий танець «Аркан». Справа в тому, що «Аркан» - це чоловічий танець. Зміст його в спектаклі такий: усі чоловіки пішли на війну, нікого не залишилося, тому жінки танцюють чоловічий танець. Також з'явилися нові пісні, псалми... Музичний матеріал дуже сильно оновлений.
- Чому вибрали передвоєнний і післявоєнний періоди минулого століття?
- Ми показали, що передвоєнні й післявоєнні роки не були періодом зникнення народної культури. Однак сьогодні ми бачимо її занепад і в спектаклі постійно намагаємося це підкреслити. З одного боку, так - ми відсилаємо глядача до періоду війни. Хоча насправді чітко сказати, що це Друга світова війна, не можна. Просто пісні, танці взяті з тих часів.
З іншого боку, ми намагаємося звернути увагу на те, що фольклорні традиції, які були ще живі піввіку назад і які ми показуємо в спектаклі, сьогодні практично повністю зникли.
- Наскільки сильним, на вашу думку, є сьогодні вплив фольклору на український театр?
- На жаль, сьогодні в Україні є тільки два театри, які звертаються до фольклору: чернівецький театр "Голос" і київський "Дах". Ще Олег Скрипка поставив "Наталку Полтавку". До речі, він консультувався в нас, як танцювати. Тобто навіть в академічний театр приходить справжній фольклор. Але сьогодні важко уникнути "шароварщини".
Не тільки звичайні люди, але й ті, хто працює в театрі, слабко уявляють собі справжню народну музику, пісні, танці, костюми, обряди. Процес пізнавання почався, однак іде дуже повільно.
Христина Проців
Газета «Діло»
Фото Наталки Сидь