Зона деградації

 

Описані дорожні замітки з життя українського села коментувати я не буду. Не хочу порівнювати радянський період з нинішніми часами, шукати шляхи виходу зі сформованої ситуації. Так, очевидна причина всіх бід української глибинки - різке перетворення сільського населення із працевлаштованого на безробітне. Але я також розумію, що ці проблеми пов'язані і з втратою сенсу існування в селі, і з втратою традицій, втратою народної пісні, у якій розглянуті майже всі життєві ситуації й виходи із них. У сучасному селі практично все втратило сенс: люди народжують дітей, знаючи, що старість доживатимуть на самоті; старі люди садять картоплю для своїх дітей гектарами, хоча їхнім дітям, котрі живуть у містах, вона не потрібна - їм дешевше купити її в супермаркеті, ніж горбатитися на батьківському городі; робота у своєму домогосподарстві не приносить доходу, бо в нашій країні селянська праця взагалі не цінується - на більшість робіт селянин витрачає набагато більше зусиль, ніж потім одержує віддачі. Загалом, те, про що ви читатимете далі, - наша реальність.

Пряма мова

Чути матюки мені, звичайно, не вперше, але чути добірний мат як складову звичайної мови, тобто коли матюк - уже не матюк, а звичайна зв'язка слів, без якої мова якось і не клеїться, - зізнаюся, довелося вперше. Сталося це в селі Залізний Міст Семенівського району. Взагалі, як виявилося, Семенівський район славиться вульгарною мовою - тут, у селі Костобобрів, навчався цього колишній президент Леонід Кучма. Але Залізний Міст, схоже, можна визнати рекордсменом. Тут матюкаються всі: чоловіки, жінки, діти, старі. Абсолютно не соромлячись і не ображаючись, якщо почує на свою адресу мат - тут так прийнято. Мене до глибини душі вразила сцена. Ми розмовляли з жінкою на березі річки Ревна. Вона розпитувала нас, звідки ми приїхали. В цей час до неї підійшов хлопчик років 4-х, потягнув її за руку до річки й говорить: «Мамо, пішли, б... до води!»

Якось на берег річки біля Семенівки, де ми стояли, приїхав весь клас дітей, напевно, 8-й або 9-й. Хлопчаки на всі заставки матюкалися, дівчатка поводилися скромніше, але іноді лайка долітала й від них. Коли я попросив хлопців припнути язика в нашій присутності (тим більше що з нами були діти), вони щиро здивувалися. Запитують: «А чому?» Мені якось відразу не спала на думку відповідь на це несподіване запитання, і я не знайшов нічого кращого, як відповісти: «Ну тому що в Києві не прийнято матюкатися». Хоч як дивно, але це на них подіяло, і мова справді змінилася.

Показовим для мене виявилося знайомство із Дмитриком - інвалідом з дитинства, котрий вважає себе даішником, який охороняє в'їзд у село Баранівку. Щодня він на «роботі», біля мосту через річку Ревна, - крім, звичайно, суботи й неділі. У його дитячій свідомості зафіксувався тип спілкування тридцятирічної давнини. Чемно, привітно й без мата. З ним приємно було поспілкуватися. От і виходить, що хворі люди душею й мовою набагато здоровіші й чистіші від тих, хто здається здоровим.

Любов до батьківщини

Сміття - це, звичайно, бич для сіл усієї України. Адже сміття звідти не вивозять, а утилізувати його в селах ніде. А практично всі продукти, товари продаються в одноразових упаковках. От і рябіють береги річок, невеликі ярки, узбіччя доріг кульочками, пластиковими пляшками, упаковками від морозива тощо. Але питання не тільки в тому, що сміття в селах подіти просто нікуди. Питання й у культурі, у ставленні селян до природи, до свого села, до навколишньої краси.

Ми чесно прибирали за собою все сміття, транспортуючи його від стоянки до стоянки з метою викинути його хоча б у райцентрі - Семенівці. І ось, коли в нас з'явилася можливість туди вибратися, стався такий казус. Ми попросили водія машини, котрий нас підвозив, зупинитися біля якогось смітника, щоб ми могли викинути побутові відходи. Він зупинився біля лісочка, уздовж якого йшов яр, і говорить: «Ось, викидайте сюди». Ми, звичайно, нічого не викинули, але таке ставлення до місця, де ти живеш, мене вразило. Правильно помітив подорожуючий з нами хлопець, котрий часто буває в Європі: за кордоном зона затишку поширюється не тільки на квартиру, де ти живеш, а й за її межі - під'їзд, двір, район, місто, найближчий ліс, озеро, річку тощо. Тому в них так чисто. У нас же зона затишку закінчується власною квартирою, а за її межами - хоч смітник.

Панщина

Жителі сіл і невеликих районних центрів краще від інших відчувають на собі, що таке експлуатація. Адже роботи тут практично немає, а там, де щось працює, уже всі місця зайняті. От власники таких працюючих об'єктів і вичавлюють із людей останні соки. Мені розповідали про пекарню, де в робочому 8-годинному дні немає перерви на обід, отож доводиться однією рукою їсти, а другою займатися випічкою. Розповідали про ферму, де люди працюють щодня з 20.00 до 24.00 і з 6.00 до 10.00, а їхня зарплата навіть не дотягує до мінімальної. Вони скаржаться, стогнуть, але роботу не залишають - а куди підеш?

Один чоловік розповідав, що за весь строк, що він простояв на біржі праці, йому не запропонували жодного робочого місця. І це при тому, що в нього шість спеціальностей, серед яких такі ходові, як слюсар, токар-фрезерувальник, водій.

Для чоловіків знаходиться робота у Прикордонних військах. Але умови праці там аж ніяк не легкі - у будь-яку погоду вистежувати можливих порушників, вислуховувати від місцевого населення слова «вдячності» за те, що когось не пустив у ліс по гриби в Росію або спіймав на браконьєрстві. А при невеликій зарплаті ще й службовий автотранспорт потрібно заправляти пальним на власні гроші!

Жінок рятують корови - на молоко попит завжди є. Тут закуповують молоко і вранці, і ввечері. Ціна, звичайно, невелика - 2,5 грн за літр, але все-таки. Ось зараз селяни «багатіють» за рахунок яблук - у Семенівському і Щорському районах яблуні цього року дали щедрий урожай. Приїжджі ділки скуповують яблука по 15 копійок за кілограм.

Примари

Уперше за багато років довелося мені побачити села-примари. Тобто село на карті є, а насправді його немає, ніхто вже там не живе. Примарами стали Кривуша й Першотравневе в Семенівському районі. У Баранівці цього ж району залишилися 48 чоловік (у радянські часи тут мешкали близько 500 чоловік - можна оцінити масштаби вимирання українського села), у Піщанці Щорського району - взагалі 19 чоловік. Піщанці ще пощастило - вона стоїть на трасі, а ось Баранівка, звичайно, вразила. У це село взагалі немає дороги. На карті вона, щоправда, прокладена. Говорять, ще з 1991 року тут значиться асфальт. Але асфальту немає й не було. Проїхати можна тільки по пісках, у яких грузнеш, як у пустелі, - не кожна машина їх подолає. Автобуси сюди зовсім не ходять уже 15 років. Якщо жителям потрібно потрапити в районний центр (а їхати більше 30 км), збираються разом і звертаються в лісгосп. Лісгосп допомагає, дає робочий транспорт. У Баранівці немає нічого, крім магазина, та й той можуть закрити через малу кількість покупців. Машина з товаром приїжджає сюди тільки раз на тиждень. Ані лікарів, школи (щоправда, немає й дітей, а місцеві жителі жартували, що завдяки нам хоч побачили, які діти на вигляд), пошти, клубу, контори, сільської ради й усього іншого, що свідчить про те, що ми живемо в XXI столітті. Здається, що в цьому селі час зупинився, й тут сміливо можна знімати фільми про події 100-річної давнини - ніщо не буде заважати картинці. Звичайно, немає ніякої роботи, і навіть розвивати сільське господарство немає ніякого сенсу, оскільки продукцію нікуди діти. Перефразовуючи відомий вислів класика, рідко який закупник доїде до середини Баранівки.

Саме тут почув я про оригінальний вид бізнесу, поширений у вимираючих селах. Хороші будинки, які тут усі зроблені із цільних колод, розбирають і вивозять «на Київ». Ось так столиця не тільки висмоктує всі соки з людей, котрі приїжджають сюди на заробітки, а ще й перетворює села на справжню пустелю, коли вже й будинки перевозять у столицю. Але не всім будинкам пощастить бути знову зібраними в Києві. Будинків багато, а покупців мало. А якщо будинок не дуже «товарний», безвихідність штовхає людей вішати на свої будинки навіть такі оголошення: «Продам сарай і будинок під розбирання. Можна на дрова. Дешево». До яких крайнощів дійшло село, що будинки готові продати навіть на дрова, аби тільки яку копійку вторгувати!

Майбутнє

«П'яниці й повії», - так охарактеризувала молодь свого населеного пункту одна завклубом. Не хочеться називати село, щоб не ганьбити на всю Україну. Культпрацівник сама визнала, що така молодь не в усіх селах, хоча проблема підліткового пияцтва й ранніх статевих стосунків властива дуже багатьом селам. За її словами, дівчата зав'язують статеві стосунки з 13 років. Партнерів міняють постійно, особливо не перебираючи... Одружений - то одружений, яка різниця! Але ж іще кілька десятиліть тому у селах вважалося ганьбою, якщо наречена до весілля була нецнотливою, тобто не зберегла невинності. Навіть, якщо гуляла вона зі своїм майбутнім чоловіком.

Хлопці в тому селі п'ють, не знаючи міри. Теж з малолітства. Представники Семенівського райкому Компартії розповідали: повертаючись із цього села 1 вересня після вручення першокласникам букварів у подарунок від КПУ, побачили на дорозі першокласника, котрий пив «Бірмікс» - слабоалкогольний напій. Звідки взяв? Купив у магазині. Продали. Тут спиртне продають дітям, схоже, у кожній торговельній точці, повсюдно. Про те, що діти п'ють пиво, розповідали практично в кожному селі. Доходить до абсурду: учитель у селі Прибинь Корюківського району